Цей нарис про віру і громаду є другим з п’яти частин серії про значення релігії
“Разом складніше, але разом краще.” – Рабин Давид Вольпе [1]
Чому люди належать до певної релігії? Деякі успадковують релігію при народженні, в той час як інші можуть бути навернені. Але в той чи інший момент люди приймають свідоме рішення, чи бути частиною своєї релігійної громади. Насправді, коренем слова «релігія» є латинське слово «religare», яке означає «обв’язувати; прив’язувати». В епоху, яка вихваляє особисту свободу, що може здатися менш привабливим, ніж «прив’язувати» себе до великої групи людей з усіма їх примхами і дивацтвами?
І все ж таки є принцип, який можна знайти у багатьох релігіях, – є невелика різниця між вами і оточуючими вас людьми. Ісус Христос дав досить просте завдання: «Люби свого ближнього, як самого себе». [2] Іншими словами, ваш добробут це набагато більше, ніж відокремлена особиста свобода; він також прив’язаний до благополуччя вашого ближнього. Таким чином, релігійні інститути можуть бути тим пунктом, де стикаються два взаємодіючі імпульси – прагнення до власної мети і бажання бути частиною спільноти. Як і всі людські чесноти, ці імпульси вписуються в баланс.
Організовані релігії, безумовно, не є єдиним джерелом всього хорошого в цьому світі. Окремі люди можуть мати повноцінне життя, спокійно живучи усамітнено відповідно до власних переконань. Але протягом всієї історії нічого не конкурувало з організованою релігією в її здатності сприяти відданісті конкретних людей, які живуть в конкретних місцях. [3] Саме в цїй стійкїй взаємодії з ближніми полягає довгостроковий вклад релігії.
Бути частиною церкви це набагато більше, ніж просто ходити до церкви. Вона дає людині відчуття того, хто вона є, можливості, надію досягти чогось у житті, змогу навчатись, і багато інших особистих благословень. Але вони приходять до людини остільки, оскільки вона думає про інших більше, ніж про себе. Релігія прищеплює соціальну відповідальність і готовність брати на себе зобов’язання в своєму житті, які засновані не на пошуку власної вигоди, а як обіцяння Богові. Цей акт «зв’язування» є однією з тих рідкісних речей в історії, яка формує соціальні зобов’язання за межами сім’ї або племені. Разом з одновірцями набагато легше піклуватися про хвору людину, відремонтувати будинок сусіда або заповнити інші незліченні прогалини, які ми самі не можемо заповнити. Є лише кілька, якщо такі взагалі є, організацій, які можуть замінити громади церкви.
Проте, одна з визначальних рис нашого часу є ослаблення довіри до установ, в тому числі релігійних. В результаті, багато людей більш ізольовані від сімей, громад і суспільства в цілому. Так легко бути відокремленими – жити ізольовано один від одного і не бути прив’язаним до великих об’єднань. Письменник Девід Брукс поскаржився на стан, в якому “люди не живуть в тісних соціальних групах; вони живуть в буферизованих світах власних виборів”. [4]
Суспільство, яке пропагує матеріалізм, індивідуалізм і моральний релятивізм може сприяти тому, що було названо «верховенством особистості» [5], але воно послаблює інші цінності. Соціальний мислитель Майкл Уолцер закликає до обережності: “Ця свобода, така збудлива і хвилююча, в той самий час є глибоко руйнівною, вона ускладнює для особистості можливість знайти будь яку стабільну суспільну підтримку, а для будь-якої спільноти розраховувати на відповідальну участь його окремих членів. “[6]
Незалежний індивідуалізм сприяє тенденції в суспільстві бути “духовними, але не релігійними.” Дуже часто це означає, що віра розглядається як особиста справа, а не справа інших людей. Але між ними не має бути протиріч. Людина може бути як духовною, так і релігійною. Насправді, ці два поняття є взаємозалежними у жвавому релігійному житті.
Як каже автор Ліліан Дениіел, “Будь-яка людина може знайти Бога в самому тільки заході сонця. Але це вимагає певної зрілості, щоб знайти Бога в людини з іншими політичні поглядами, яка сидить поруч з вами, або в дитині, яка плаче в той час, як ви намагаєтеся слухати проповідь. “[7] Проте, саме ці незручності, пов’язані з іншими людьми, наповнюють змістом нашу віру, збагачують нашу людську здатність співчувати і зміцнюють нашу громадянську основу.
В цю епоху зниження довіри і соціальної дезінтеграції, повернення до священних зобов’язань пастви зробить наші громади більш згуртованими. Коли структура суспільства починає розвалюватись, релігія з її нашаруваннями соціального капіталу може допомогти зібрати її до купи.
Ця стаття була опублікована англійською мовою на MormonNewsroom.org. Перекладено Людмилою Шепелєвою.
[1] Rabbi David Wolpe, “The Limitations of Being ‘Spiritual but Not Religious,’” Time Magazine, Mar. 21, 2013.
[2] Mark 12:31.
[3] See Jonathan Sacks, “The Moral Animal,” New York Times, Dec. 23, 2012.
[4] David Brooks, “The Secular Society,” New York Times, July 8, 2013.
[5] Jean Bethke Elshtain, Sovereignty: God, State, and Self (New York City, New York: Basic Books, 2008).
[6] Michael Walzer, Citizenship and Civil Society (Rutgers, N.J.: New Jersey Committee for the Humanities Series on the Culture of Community, October 13, 1992), part 1, pp. 11-12.
[7] Lillian Daniel, “Spiritual but not religious? Path may still lead to Church,” Winnipeg Free Press, Oct. 5, 2013.
Mila
Latest posts by Mila (see all)
- СТАРІЙШИНА УХТДОРФ СКАЗАВ УКРАЇНСЬКИМ БІЖЕНЦЯМ У ПОЛЬЩІ, ЩО БОГ З НИМИ - 29 Квітня, 2022
- 9 СПОСОБІВ ПРИНЕСТИ БІЛЬШЕ МИРУ У ВАШ ДІМ В ЦЕ РІЗДВО - 24 Грудня, 2021
- КОНСУЛЬТАТНТ-СВЯТИЙ ОСТАННІХ ДНІВ: ЧОМУ НАМ ТАК ВАЖКО ПРИЙНЯТИ ДОПОМОГУ? - 28 Березня, 2020